В Україні батьківська, родинна педагогіка завжди була серцевиною народної виховної практики. Родина – природний осередок дитини, тут народжується і поглиблюється любов до матері і батька, бабусі і дідуся, до свого народу, виховується пошана до рідної мови, історії, культури. Кожному народові, кожній нації притаманні свята , які складалися протягом століть і є історичним надбанням нації. Основою виховання в українців завжди була праця. Існує родинна традиція, за якою кожен член родини , в тому числі і діти, трудяться, виконують свої обов’язки по відношенню до родини, приймають участь в суспільних турботах . Великий вплив на дитину має і побут , хатні обереги, речі, які супроводжують дитину з малечку, привчають її любити та берегти родинні звичаї, шанувати рідну домівку і батьків.

Традицією життя українців завжди були родинні звичаї і обряди. Чудовими для дітей виступають календарно-обрядові свята. Вони виховують у дітей естетичні смаки і ідеали, любов до батьківського дому, своєї Батьківщини. Родинні свята допомагають духовному зростанню дитини, становленню її особистості. Одним із таких обрядів, яке залишилося нам у спадок , є свято «Закосичення».

Народжується дівчинка у родині – яскравіше сонечко сяє. А підростає донечка – і стає всім першою помічницею. Ознакою того, що дівча готове допомагати неньці, була заплетена коса... Древній український обряд закосичення відтворили нещодавно і ми у дошкільному навчальному закладі. Щоб дійство було багатим не тільки на кольори (всі ж були у вишиванках), а й на емоції, малята вивчили чимало українських пісень: і про Гриця лінивого, і про Марійчині кучері... Дівчата охоче просили до танцю хлопців, а ті у відповідь доводили, що дівоча краса – то справжня коса. Й навіть дорікали за обрізані кучері. Згодом помічниці взялися змагатися, хто краще вміє стола накрити чи ліжечко застелити. А наостанок неньки благословили своїх красунечок і в розплетені коси вплели червоні, мов мак стрічки... Носити їх тепер дівчатам і квітнути.